Рослинність — база архітектури на Балі
Чим старшим я стаю, тим частіше ловлю себе на думці, що будинок все-таки кращий за квартиру.
За своє життя я створив багато проєктів квартир і багато проєктів будинків. Раніше мені здавалося, що квартира — це зручніший, універсальніший та зрозуміліший формат. Вона потребує менше участі. Менше догляду. Менше постійної уваги. У певному сенсі квартира простіша: зачинив двері — і все. Але в якийсь момент ти починаєш відчувати, що квартира, якою б просторою вона не була, — це завжди обмежена коробка, де твої межі закінчуються рівно там, де починається бетон сусіда.
З часом починаєш хотіти іншого.
Більше простору. Більше тиші. Більше повітря навколо себе. Хочеться мати не просто стіни, меблі та гарний вигляд із вікна, а якусь свою територію. Місце, де можна посадити рослини, спостерігати, як вони ростуть, щось робити руками. Нехай не все виходить. Нехай якісь рослини вмирають, якісь не приживаються, якісь поводяться зовсім не так, як ти очікував. У цьому процесі є своя медитація — ти нарешті перестаєш лише споживати простір і починаєш його створювати. В цьому все одно є щось дуже живе.
І для цього потрібна земля.
Іноді я думаю про те, де найкраще мати будинок для відпочинку. Не основний дім, не місце, де ти зобов'язаний бути щодня, а саме свій маленький оазис, куди можна приїхати і відразу відчути, що ти видихнув.
Мені здається, для цього дуже підходять острови на кшталт Балі або якісь сусідні індонезійські регіони. Там будинок може бути досить простим в обслуговуванні. Не тому, що він взагалі не потребує догляду, а тому, що сам клімат уже працює разом із архітектурою. Там стіни часто стають умовністю, а межа між «всередині» та «зовні» практично стирається. Рослини там не треба вмовляти жити. Їм потрібне світло, вода і трохи уваги — і вони починають розростатися самі, стаючи частиною інтер’єру.
Можна спроєктувати будинок так, щоб клумба була буквально посеред простору. Не як декоративний елемент, який треба постійно рятувати, а як справжня частина дому. Як живий фрагмент архітектури. Ти розумієш, що їй потрібно не так багато, і вона буде поступово заповнювати простір, змінювати його, робити м'якшим і чеснішим.
У Києві рослини не ростуть так, як у тропічному регіоні. Їх потрібно захищати, заносити, продумувати сезонність, боротися з холодом, сухістю, опаленням, нестачею світла. У нас природа — це гість, якого треба дуже старатися втримати. А в тропіках природа не стоїть окремо від дому. Вона відразу стає частиною життя.
Один із найяскравіших спогадів про Балі у мене пов'язаний із робочою поїздкою. Ми тоді знімали віллу, щоб зупинитися на час проєкту. У цій віллі був невеликий приватний басейн, а прямо над ним нависало багато зелені. Пальмове листя та інші рослини буквально звисали над водою.
І коли ти пливеш, у тебе над головою не стеля, не бетонна плита, не ідеально пофарбована поверхня. У тебе над головою листя. У такі моменти розумієш, що справжня розкіш — це не дороге оздоблення басейну, а можливість відчувати себе частиною лісу, перебуваючи у себе вдома.
Це дуже просте відчуття, але воно чомусь сильно запам'яталося. Відтоді я багато разів повертався до цієї ідеї у своїх проєктах. Мені подобається, коли архітектура не просто стоїть поруч із природою, а впускає її всередину. Коли рослина — це не горщик у кутку, а повноцінний учасник простору.
Зараз ми робимо кілька проєктів у Дубаї, і там ця тема відчувається зовсім інакше. Озеленити Дубай можна, звісно. Але це вимагає набагато більше ресурсів, інженерії, води, догляду та грошей. У Дубаї зелень — це боротьба за життя та постійна робота систем життєзабезпечення. У тропічному регіоні зелень працює природно.
І, мабуть, саме тому мені все частіше здається, що ідеальний будинок для відпочинку — це не просто красива архітектура в красивому місці. Це дім, де клімат, рослини, вода, тінь і повітря стають частиною проєкту від самого початку.
Не декором після будівництва. А причиною, з якої цей будинок взагалі хочеться побудувати.
